12 липня відбулася лекція про Івана Світличного з циклу «Невідомі дисиденти»

12 липня відбулася лекція з циклу «Невідомі дисиденти», присвячена шістдесятнику Івану Світличному. Організатором є літературно-художній журнал «Дніпро». Лекція не випадково має назву «Доброокий: штрихи до портрета Івана Світличного». У книзі «Доброокий», яку упорядкували дружина та сестра репресованого шістдесятника, задокументовані спогади Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Семена Глузмана та інших видатних діячів. 

Про “доброокого” читала лекцію кандидатка історичних наук, доцентка та співробітниця Інституту національної пам'яті Любов Крупник.

Іван Світличний – український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960-1970-х років, репресований. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. Член Міжнародного ПЕН-клубу (1978).

«Невідомі дисиденти» лекція про Івана Світличного

На фото: "Шістдесятники": Іван Драч, Микола Вінграновський, Григорій Сивокінь,
Льоля Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний

Іван Світличний із сімʼї на Луганщині, батько та матір не мали освіти. У сім’ї було троє дітей.

У 14 років доля випробувала Світличного вперше. При невдалій спробі підірвати вантажівку нацистів він втрачає пальці. Це каліцтво не завадило юнакові вступити за спеціальністю “українська філологія” до Національного університету імені Каразіна у Харкові. Він перекладав з французької, польської, сербської. Був здібним до наук, тому просиджував дні у бібліотеці, займався самонавчанням, захоплювався букіністикою. Що й казати, якщо зі своєю майбутньою дружиною Леонідою Іван Світличний познайомився у бібліотеці імені Вернадського. Вона була з роду видатних Терещенків. 

Він був сильною людиною. Займався столярством, скаліченими руками майстрував книжкові стелажі собі й друзям. Власноруч побудував хату. У 1952 році Світличний вступає до аспірантури Інституту літератури. У 1955 році був завідувачем відділу критики журналу “Дніпро”. Чотири роки Іван і Льоля жили на Подолі в келії Фролівського монастиря. Згодом переїхали до квартири на Уманській. Василь Стус називав їхній дім “ластівчиним гніздом”. Там можна було отримати самвидавівську літературу. 

Український вчений-хімік та шістдесятник Генріх Дворко про нього казав: «Іван мав глибоке наукове мислення». Разом зі своєю сестрою Надією Світличною дисидент відвідував «Клуб творчої молоді». Світличний мав велику бібліотеку. Збирав її і у таборі. Його сестра Надія передала бібліотеку дисидента на 10 тисяч томів Харківському університету Каразіна, який він закінчив.

Світличного радянський режим засудив до 7 років суворого режиму та 5 років заслання. На такі великі терміни в СРСР засуджували українських дисидентів, а також кримінальних злочинців. У таборі брав участь в голодуваннях, довів себе до виснаження, його вага становила 44 кілограми. 35 зона, де Світличний відбував покарання, була поетичним Парнасом, бо в’язні були чисельними лауреатами Шевченківської премії. 

На засланні у 1981 році пережив інсульт та клінічну смерть. При оперуванні на мозкові у таборі йому занесли хворобу. У 1990 році виходить збірка “Серце для куль і для рим”, в якій виклано рефлексії під час ув’язнення. Більшість творів, що увійшли до цього видання, написано в неволі. Книга складається з оригінальних віршів, перекладів (переважно – з французької поетичної класики) та літературно-критичних статей (деякі з них свого часу публікувались в республіканських журналах).

Лекція про Івана Світличного

На фото: Іван Гель, Василь Стус, Іван Світличний

У таборі перекладав з французької Беранже, Бодлера, укладав словник, став авторитетом серед в’язнів різних національностей. Леоніда Світлична доглядала його у засланні, також після другого інсульту й втрати мови й повного паралічу. 

Спогади Надії Світличної про брата, записані Василем Овсієнком та Вахтангом Кіпіані: «Хоча невдовзі, через вісім місяців після арешту, брата випустили без суду – за браком доказів. Випустили його, очевидно, передусім щоб скомпрометувати – бо кого ж випускають просто так? Ясно, що продався. Але він поводився так, як і перед тим: ні перед ким не виправдовувався і нічого не міняв у поведінці. Зрештою, ті, хто його знав і хто його бачив до того і після того, бачили зміну хіба що в очах: очі в нього були звичайно чи втомлені, чи напруженіші, ніж раніше. А більше ні в чому він не змінився, тільки став трошки обачнішим. А щодо своєї діяльності, то я би сказала, що він її навіть посилив після арешту. Тільки він поводився обачніше, глибше все обмірковував, усвідомлював, що до чого, і більш конспіративно все робив. За ним, очевидно, стежили. До нього було офіційно приставлено дуже високопоставленого наглядача, який опікувався ним. На роботу йому більше ніколи вже не вдалося офіційно влаштуватися, хоча він багато разів пробував. Та він працював удома, як звичайно. Вставав о шостій і працював свій дуже чітко нормований робочий день. Мій брат був дуже дисциплінований. Я, на жаль, у нього в цьому не вдалася. Він багато писав, багато перекладав. Тоді він почав займатися перекладацтвом, а найбільше цим займався в тюрмі». 

Наступна лекція із циклу «Невідомі дисиденти» відбудеться 5 вересня в суботу о 16:00. Цього разу кандидат історичних наук Валерій Островський розповість про долю поета й націоналіста, жертву каральної радянської психіатрії Зеновія Красівського. Радо запрошуємо вас долучитися до онлайн-заходу.

 

Текст: Ольга Сич