Мистецтво бути «тут і зараз»

Хазипова

Інтерв’ю із Русланою Хазіповою, акторкою театру «Дах» та фрік-кабаре бенду Dakh Daughters

Три найгучніших слова лунали у моїй голові після нашої зустрічі - Харизма, Сила, Жінка. Переливались словами із Русланою Хазіповою, акторкою театру «Дах» та фрік-кабаре бенду Dakh Daughters. Як на мене, дівчата дають публіці посмакувати новими кутами зору, зазирнути туди, куди дивитись часом боязко, жонглюють сенсами, творять експресивну форму, яка торкає. Через Руслану глянула всередину особливого українського колективу, а може і всередину Руслани. 

Як зародився формат Dakh Daughters?
Все починалось під час ГОГОЛЬFESTy. Тоді ми робили виставу, побудованау на етюдах власного виробництва, які потім вже спліталися з фантазіями і баченням Троїцького: були задіяні музичні інструменти, звучали пісні - проект створювався разом з Дахабраха. В якийсь момент виникла картинка, де всі жінки були у чорному, кожна з музичним інструментом. Ми, звісно, взяли «найлегші»: контрабас, віолончель, барабан, які виглядали дуже масивно. Тоді ми грали блюз під вірші.
На цей проект звернула увагу Анечка Нікітіна (одна з учасниць Dakh Daughters), побачила цей жіночий масив і зрозуміла, що в цьому щось є. Вона запропонувала нам зібратись і створити гуртечок. У 2012 році ми їхали на гастролі у Париж, і у Ані виникла ідея знайти кабаре та зіграти там. Ми зустрілись, зробили програму на півтори години, показали Троїцькому. На що він сказав: «З цим можна працювати». Після цього почали продумувати образи, добирати сукні, експериментувати з гримом.
Ми думали, думали і 21-го листопада зробили в театрі «Дах» «Праздник для своих», на який прийшло 120 людей. Ми ще не вийшли на сцену, а вони вже скандували «Dakh Daughters, Dakh Daughters». І в цьому була пророча сила. Потім ми поїхали в Париж, виступали в театрі «Монфор», де було 200 французів, яким зірвало дах, коли вони нас почули. І ми зрозуміли, що це - воно. А через рік, 21-го листопада 2013 року, ми вже стояли на Майдані.
 
Так просто звучить ця поява. Без підводних каменів утворювались?
Пішли чоловіки з театру шукати кращої долі і лишись віданні жінки оберігати домашній затишок. Так нам вдалось об`єднатись і вижити. У нас не лишилось ні репертуару, ні грошей, ні слави. І тут ми виникаєм, як Dakh Daughters, займаємо свою нішу, стаємо світовими гравцями. Проект важко продати, бо продюсери питають, на кого ми схожі, а їм відповідають, що таких немає. Ми створюємо нові тенденції. Потроху ми дістаємось до різних куточків. Наприклад, робили проект зі Стефано Рікарделем у Парижі, колишнім режисером «Cirque du Soleil». Відіграли 21 виставу. Це цирк і кабаре разом. Зараз підписали контракт на 3 роки і 3 місяці, їдемо у Францію. Другий рік поспіль будемо сидіти майже місяць у Парижі, де буде гастрольний тур. Це такої вичинки духу потребує, бо тут і зараз мусиш себе поповнювати. А людина часто починає скиглити і не може себе будувати кожен ранок, створюючи тонус всередині.

А як його створювати?
Коли треба йти виступати, а тіло каже: «Ні, я не можу». Тоді я починаю з ним домовлятись, шукати компроміс. Ми разом з тілом, свідомістю, духом починаємо тут і зараз шукати чудо театру: як зробити так, щоб вистава по-новому звучала, щоб вона не набридала. Адже не можливо повторити вчорашнє, не можливо зіграти завтрашнє, не можливо жити по-одному - прийти на сцену і зробити інакше. Життя і сцена – нероздільні.
Всі ці 15 років, що ми в Даху, Влад (прим.ред. мова йде по Влада Троїцького, режисера) виховував в нас мистецтво діалогу один з одним, любові, поваги, не ображати, не ображатися. Зараз світ настільки розділився, настільки його хочуть розділити весь час. Людина сама себе хоче відокремити від чогось, тому що найважче – це існувати в діалозі один з одним. Це мистецтво синергії, коли всі мають право існувати в одній точці, і саме там ми повинні працювати над собою найбільше.

Руслана Хазипова

Що ти відчуваєш на сцені за кордоном, на відміну від України?
У Франції вишуканість в технологічному виконанні, в акторській майстерності, але вони не говорять про стійкість духу, про свідомість – в цьому дисонанс. Коли вони бачать Dakh Daughters – закохуються. Тому у нас весь час і Франція.
Ми приїжджаємо в Європу, до нас приходять глядачі, часом це літні люди, які купили абонементи в театр. Вони не можуть нічого дати, тільки – взяти, як вампіри. Вони можуть безкінечно смакувати те, що бачать, як молекулярну кухню, розібрати на смаки, але цим нічого не віддають. Себе доводиться накачувати, щоб їм подарувати енергію, але від них не отримуєш поповнення. Вже іноді і стільки бажання немає туди їхати. Але тільки, якщо ти чесно віддаєш, тільки тоді енергія повернеться, але ти не мусиш думати про це. 
Чим більше тобі не шкода, тим більше іде поповнення. Це безкінечна штука, вона не має кордонів, не має меж. Тому ми всеодно погоджуємось і летимо, хоча жартуємо, що ми вже старі. Таке мистецтво вимагає дуже гарної фізичної і психологічної форми, як і будь-яке мистецтво, яке ми створюємо, щоб воно резонувало зі світом. 
 
Як творити так, щоб не замилювалось око, щоб бути у мистецькому тонусі?
Це включеність в життя, в правдивість, чесність, щирість. Щось відбувається в житті, і якщо мої сенси не синхронізуються з тим, що я транслюю - на сцені виходить дисонанс. Немає систем, немає моделей існування – це все вигадуємо, щоб людині було псевдо легше. Набагато важливіше, як для митця, як для мене, створювати власні сенси, способи висловлювання цих сенсів. Dakh Daughters – така форма, яка трохи скажена. У нас часто закордонні журналісти запитують, чи ми феміністки, а ми відповідаємо: «Ні, ми справжні жінки, які люблять і вчаться ділитися любов’ю».  Ми намагаємось бути тут і зараз, не боятись болі, радості, кохати і страждати, тому що все це частина нас, не можна оминути нічого. Все пропускаємо через себе і ділимось цими смислами, аби глядач розумів, що найважливіше – це любов, повага, мир.
Розумієш, що ти місіонер, миротворець, міфотворець, який мистецтвом зшиває світ. Хтось піснею, хтось журналістикою. Немає значення чим, головне, з чим ти резонуєш, з ким ти синхронізуєшся. Всі банальні сенси складаються з деталей, де важливий саме твій досвід. Я не читаю книжки, бо не маю часу. І мені на правду цікаво займатись самопізнанням. 

Є глядачі, яким хочеться красивого мистецтва, а є кому незручного. Чому?
Ніхто не хоче незручного. Ми дуже незручні для соціуму, коли можемо розбурхати найпотаємніші секретики твого світу, які ти ніколи нікому. Було смішно, коли ми відкривали Одеський кінофестиваль в Оперному театрі, виконували там композицію «Людина». І всі ці жінки у хутрі дивились на інших, щоб зрозуміти, як правильно реагувати. Вони не розуміли, що відбувається на сцені, вони не знали як себе поводити. Особливо, коли музика починає їх включати. А наша музика працює на підсвідомому рівні. Навіть паузи, які ми робимо, – це моменти, в які ми вкладаємо те, що хочемо донести до людей. Публіка буває не готова до цієї паузи або такого крику.

Як вам бути жіночим колективом у консенсусі?
Ми вже були згуртовані 15 роками театру. А далі ми просто працюємо з людським, емоційним в собі. Яким би ти не був високодуховним, з рівноваги може вивести і дрібниця. Тому важливо знаходити консенсус з собою. Ти змучений, трапилась біда, але приходиш і намагаєшся бути вільним від цього. Я називаю це «приходити до стану нуля». Не можна нікому нічого вказувати, тільки власним прикладом можна створити. Цим ми намагаємось займатися. Якщо ми не можемо домовитись – у нас є Троїцький. Він тато, він нас любить і ніколи не зробить з нас нікчем. Але більшість часу ми домовляємось самі. І все залежить від стану, на що ти налаштований, чим ти живеш. 
Ми постійно разом: разом спимо, їмо і із задоволенням ще після концерту ідемо в ресторанчик. Нам важливо, щоб кожен мав гарний настрій. Жінка любить, її любов нескінченна, вона може дарувати і дарувати. Як тільки вона цього не робить, думає, що віддає більше, ніж отримує – тоді кінець. Коли розумієш, що ми – одне ціле і неподільне, тоді у тебе немає зверхності, є повага до інших. Навіть до тих, хто ображає, бо він не хоче тебе образити, це ти ображаєшся. Ця людина – твій вчитель.

Чи можна оцінити результат мистецької роботи? Можливо зрозуміти, що вона має сенс?
Роби, роби, роби, роби, роби, а потім, можливо, ти зрозумієш, що робив гідне. Тут вже неможливо думати правильно чи неправильно, коли люди  відкриваються перед тобою, це як терапія чи сеанс. Люди плачуть і сміються.  Як можна сказати, що це не той сенс? Всюди однакова суть, але різне виконання, залежно від ментальності, країни. Я не можу сказати, що те, чим я займаюсь допомагає влаштувати моє життя сімейне. Ні, не допомагає. Але я знаю, якщо я буду чесною з собою та іншими, то будуть поруч люди, які мене підтримають, даватимуть емоції тепла і ніжності, щоб я могла йти далі. Я можу зробити боляче тільки правдою. І цим незручна суспільству. Ми довго були в страхах, закупорені. Революція дала позбавитись від страху. Я пам`ятаю, коли побачила перше тіло на Майдані, це ще було до розстрілу, і подумала - нічого собі, що відбувається. А потім я подивилась в очі людей і зрозуміла, що ми не боїмось смерті. Ми смерть іншої людини сприймаємо як поштовх до життя.
 
У тобі стільки життєвої сили відчувається, як ти баланс її тримаєш?
Це і є – танець життя. Коли ти не гвалтуєш ні себе, ні простір, сприймаєш все, що відбувається, коли не вдягаєш маску на всі ситуації, а коли ти різний і можеш адаптуватись, і бути спокійним в моменті. Все це дав мені тато. І взагалі, думаю, я прийшла супер-щасливою в це життя. Тому що я бачу, як люди можуть депресувати і не розумію, як вони це роблять. Як вони можуть так нівичити себе, простір, час. Якщо я відчуваю в собі зернятко депресії, стресу або нерву, я відразу ж його вбиваю, працюю з цим. Нещодавно було таке, що мене паралізувало емоційно. Я відслідкувала цю штуку, і свідомо своє тіло звільнила. Якщо ми не можемо справитись із собою, як ми можемо домовитись з людьми. 
Найцінніше, що ми маємо – це тут і зараз. Ми не маємо ні минулого, ні майбутнього. Ми не сприймаємо «тут і зараз» як факт, думаємо, що це нічого, а це – Все. Я розумію, що, якщо я тут – я мушу врегулювати це все. Треба залишатися включеним. Ми мусимо. Це і є та сила внутрішня. І віра в те, що наші дії мають значення. 

Чим ти надихаєшся?
Всім. Зараз розмовою з тобою. Кожним моментом. Не можна поїхати до інших країн і віднайти себе, бо ти є в дотиці, в думці, і це робить тебе. Благодать – то подружитись з собою, або прибрати з себе зерно ненависті – оце сильно надихає. Можливість відчувати себе в цій точці, де я сиджу і одночасно в минулому, майбутньому, невідокремленою від усіх, хто поруч. 

Розмову направила Катерина Кобилянська