Музичне натхнення. Інтерв'ю з Альбертом Саприкіним

Альберт Саприкін

Київ розростається подіями, які не тільки несуть в собі смак та якість, але і душу. У світі звуку це, зокрема, Kyiv Contemporary Music Days — освітньо-концертна платформа сучасної академічної музики. Команда експериментує із поєднанням непоєднуваного, розширенням сприйняття відвідувачів, а часом просто непросто дарують естетичне задоволення. Мені випала щаслива нагода поспілкуватись із Альбертом Саприкіним – засновником KCMD, власником великого серця і тонкого вуха. Що спонукає митця стати організатором, чому безкомпромісність важлива, як аудиторія і команда рухають проекти, чи можна зрозуміти сучасну музику непідготовленим слухачам? 

Чому народився Kyiv Contemporary Music Days?
Впродовж 2009-2014 років я навчався у Київській консерваторії на композитора і водночас в Музичній академії в Австрії як піаніст. Я познайомився з трьома музикантами, з якими ми стали друзями: Джунія Макіно – скрипаль з Японії, Дарко Хорватіч – кларнетист з Сербії і Францішко Мораіш Франко – гітарист з португалії. По закінченню навчання ми роз’їхались, але вирішили зібратись знову. Місцем ми обрали Київ, а час – грудень 2015. Спочатку зробили один камерний концерт, і поступово проект розрісся, і до нас долучилося ще шестеро композиторів з країн Європи. Врешті це перетворилось на 11 днів, 17 івентів та лекцій на 10 майданчиках у Києві. І якимось чином ми ще умудрилися концерт з оркестром зробити в Мистецькому Арсеналі. До нас стали приєднуватись люди, яких ми на той момент не знали, із зовсім різних сфер. Вся ця історія була волонтерською. і люди бачили, що це хороша річ, і підставляли свої плечі до історії. Після фестивалю ми подивилися назад на цю махіну: як це сталося, і що нам з цим всім робити. І було прийнято рішення – продовжувати. У 2017 році ми зобили фестиваль на 18 днів із 12 концертами і лекціями з музикантами, майстер класи для виконавців і композиторів, ми зібрали 36 музикантів з 13 країн.

А які плани на найближче наймайбутнє?
У нас 50 на 50 концертної та освітньої складових. На 2018 рік план розписано досить детально, а генеральний маємо до 2020 року. Вже склалась традиція: в грудні у нас фестиваль, а у вересні – майстер класи. У нас є мЕта-метА – докласти своїх зусиль, щоб Київ став столицею сучасної академічної музики у Східній Європі. Ми для цього бачимо всі передумови. Рівень наших музикантів дуже високий. Часто гості-музиканти нам кажуть, що вражені рівнем виконання, і це приємно.

У вас є план до 2020, а якщо в процесі ви відчуєте недоречність якихось подій? Він рухомий?
Звичайно, рухомий. Просто деякі люди, яких ми запрошуємо, можуть до нас приєднатися лише у 2020 році або у 2019. Або є проекти, які потребують, щоб ми доросли до них. У нас було декілька проектів, які були запропоновані нам, і ми погодились. І так сталось, що частина в процесі нас не влаштовувала, нам не вдалося змусити себе в них повірити, і врешті зусилля, витрачені на реалізацію, були неварті того. Цей досвід дав нам зрозуміти, що на компроміси не будемо йти. Головне для нас – це аудиторія, ми подружилися з нею. Спочатку це був один підписник на фейсбуці, а далі їх кількість множилась і множиться. Ми розуміємо, що ми не можемо пропонувати їм те, у що самі не віримо, навіть, якщо проект сулить престиж чи гроші. Від подібної історії ми відмовилися і дуже щасливі. 

Альберт Саприкін

Які у вас відчуття від аудиторії, яка збирається? 
Все, що ми робимо – для них. Добре пам’ятаю наш перший концерт. Всі квитки було розпродано, а за декілька годин до концерту нам пишуть на фейсбук, чи можна придбати квитки, і ми розуміємо, що не можна не дати можливість їх придбати. Пишемо: так, всі хто прийде, матиме можливість. В результаті співробітники Арсеналу допомагали нам знаходити якісь лавки, на яких можна сидіти, це був інтенсивний концерт в організаторському плані. А на наступний концерт у малій залі музичної академії, коли все було зайнято, я заходжу до музиканта Антоні і кажу: слухай, там вже повна зала, ти не проти, якщо ми стільці поставимо на сцені, тобі не буде заважати? Наша аудиторія дуже широка. Але справа не в кількості, яка часто приводить нас у радісний стан, а у якості: як вони слухають, з якими очима. Якщо брати до уваги, що 92% з них не музиканти – це дуже приємно. Наш друг композитор Жайм Реш, який організував близько 55 фестивалів від Філіппін до Бразилії, каже, що в Україні відбувається щось дивовижне. Він вражений, як люди з різних сфер хочуть бути причетними до проекту і як вкладаються в нього, які питання задають, як спілкуються. 

В чому секрет створення затишної і згуртованої команди?
У нашій команді є річ, яка дійсно радує, не знаю, як сказати непафосно, але це дух. І це не рукотворний феномен. Коли ми починали перший фестиваль, нічого не знаючи, без організаційного досвіду, було відчуття, що проект сам закручує нас навколо себе. Це як з дитиною, яка вже народжується і можеш тільки підставити руки. Здавалось, що настав момент, коли зірки просто зійшлися, і підібрались люди, які дійсно всі на одній хвилі. Довгий час вся команда працювала на абсолютно волонтерській основі і ми навіть перед першим фестивалем вирішували, хто скільки має дати, щоб проект відбувся. Це задало команді тон і відчуття причетності до цінного. За пару днів нам виповниться два роки, і атмосфера в команді – одна з ключових цінностей для проекту. Щоб це зберігалось, я намагаюся вербалізовувати, щоб було чутно і зрозуміло повагу та вдячність до праці іншого. Правда, мені кажуть, що я занадто багато дякую. Тоді я кажу – вибач, і мені кажуть, що я надто багато вибачаюсь. До кінця невідомо, як саме наша атмосфера виникла та як її зберегти, але радіємо, що вона все ж таки є. 

Кого ви представляете вашим слухачам?
Ми докладаємо зусиль, щоб у Києві прозвучали твори музикантів високого рівня, тих, кого можна почути на фестивалях академічної музики у Парижі, Відні, Франкфурті. Звичайно, українських також. Ті, кого ми підбираємо, я жартома порівнюю із Феррарі у світі музикантів другої половини ХХ століття. І зазвичай, ці музиканти за досить обмежену кількість репетицій піднімають цілі махіни. 

Як аудиторія реагує на музику, важку для сприйняття?
Я про це думаю часто. Я намагаюся музику, яка не звучить, слухати вухами людини непідготовленої. Я намагаюся, але в мене не виходить. Але те, що звучить на наших програмах, здебільшого естетикою також насичене. Тут питання музичної мови. Вона дійсно впродовж 20 століття і до сьогодні дуже розвинулась. Зараз ми живемо в світі, в якому дуже багато стилістик і методів спілкування зі слухачем або методів викладання своїх думок. І тут справа звички, у світ музики потрібно зануритися і якийсь час знаходитися. Коли я приїхав до Австрії навчатися, я німецьку мову не знав, для мене все, що вони говорили, було просто нонсенсом, і я не розумів, де починається одне слово, де закінчується інше. Якось так відбувається сучасна академічна музика. Навіть з команди у нас є немузиканти, які слухають: щось їм подобається, щось ні, щось інтуїтивно, а комусь реально цікаво почуте зрозуміти. А я не знаю, чи варто розуміти. Треба вивчати всю історію музики, таким чином розвиваючись, чи просто прийти і слухати? Певно, що і так, і так. Врешті, тобі подобається або не подобається, і це все.

А що означає “розуміти”?
Хороше питання. Я не знаю, що це означає. Ми намагалися донести до нашої аудиторії, запросивши композитора Миколу Ковалінаса провести серію лекцій. Він запропонував назву «Чисто про музику», де впродовж 6-ти лекцій Микола аналізує музику композиторів з точки зору розуміння, таким чином розвиваючи сприйняття аудиторії.

Які важливі складові вдалого проекту?
Окрім об’єктивних, є якісь складові, які віють у повітрі, і їх можна відчути, а іноді не відчути. Найважливіше – музика, яка звучить і те, як вона звучить. Це два найголовніші критерії. Звичайно, радісно, коли з тобою розділяють цей момент багато людей. Після декількох подій, і в тому числі після першої лекції Миколи Ковалінаса, було відчуття, що всі ми вийшли після якоїсь спільної меси, там де відбувалося служіння чомусь, абстрактному, чисто музичному, настільки, що і музика не потрібна. Коли в одній точці багато людей збираються і проводять спільно час, а після того залишають місце трошечки зміненими, ось це – найголовніший критерій.

Ви музикант і композитор, але зараз на вас безліч організаційної діяльності, яка наврядчи лишає простір для творчості. Як з цим бути? Чому ви обрали друге?
Я про це сам думаю, зокрема, про платформу, яку ми організовуємо, навіщо вона існує, навіщо ми вкладаємо сили і час в неї. Почнемо з того, що організація будь-чого і створення музики – це процеси, які виключають один одного, бо це зовсім інший стан мозку. Організація – це мобільний швидкий мозок, об'єкто-орієнтований, перемовини з людьми, які мені даються, але втомлюють, продумуються комбінації: як, куди. А композиторство – це зовсім інша річ. Це, в хорошому сенсі, – болото, яке крутиться, вертиться дуже повільно і ти в ньому варишся, входиш в нього певний час, знаходишся, а потім ще потрібен проміжок аби вийти. Тому з 2015 року я нічого не написав, але ще плекаю надію, що все ж таки продовжу. Наразі Kyiv Contemporary Music Days – це найкраще, що було зроблено за моєї участі. В цю історію вкладено працю великої кількості людей, тих, кому я завдячую, і людей, яких я досі не знаю особисто. Ми бачимо вплив, який поширився на молодих композиторів, і ніби він позитивний. А ще організація – це великий фан і наркотик, на який коли підсів, злізти дуже важко, особливо, коли видно результати праці всієї команди і розумієш, що варто продовжувати.

Порекомендуєте книжку?
«Намір» Любка Дереша. 

Інтерв'ю: Катерина Кобилянська